Княгиня Анна Леопольдівна: коротка біографія і роки правління

Доля цієї жінки надзвичайно трагічна. Онука російського царя Івана V, Ганна Леопольдівна лише на коротку мить опинилася правителькою найбільшого в світі держави — Росії. Вона пішла з життя, коли їй було всього двадцять сім років, і останнє, що бачили її очі, — це вузьке віконце чужого дому, який став для неї в'язницею, і ледве помітна з-за хмар смужка непривітного північного неба. Такий був підсумок палацового перевороту, в результаті якого зійшла на престол дочка Петра I — Єлизавета Петрівна.

Юна спадкоємиця Іоанна V

Перш ніж почати розмову про те, хто така Анна Леопольдівна російської історії, слід уточнити, яке відношення вона мала до дому Романових. Виявляється, саме пряме. Відомо, що з 1682 по 1696 роки на російському престолі сиділи відразу два государя — Петро I і його рідний брат Іоанн V, у якого було п'ять дочок: Марія, Феодосія, Катерина, Параска і Ганна. Остання стане в 1730 році імператрицею і буде царювати протягом десяти років. Інша ж дочка Івана V, Катерина, доводиться матір'ю героїні нашої розповіді — майбутньої правительці, регентші Ганні Leopol'dovne, яка, таким чином, була повноправною представницею правлячого дому Романових. Отже, її син Іван мав усі права на престол.

Народилася Ганна Леопольдівна 18 грудня 1718 року в невеличкому німецькому містечку Росток. Її батьком був Карл Леопольд герцог Мекленбург–Шверинський, а матір'ю, як було сказано вище, дочка російського царя Іоанна V, царівна Катерина Іванівна. В Росію майбутня правителька потрапила, коли їй виповнилося чотири роки, тут вона і прийняла православ'я. Її мати була улюбленою племінницею правила в ті роки імператриці Анни Іоанівни, і та проявила турботу про її виховання, доручивши його одним з найбільш видатних діячів Академії наук — Кіндрату Івановичу Геннингеру. З 1731 року він приступив до занять, але тривали вони лише чотири роки, так як 1735 трапилася романтична історія, що поклала кінець його кар'єрі.

Дівоча любов і вимушене заміжжя

В столицю імперії прибув новий посланець Саксонії — граф Моріц Карл Лінар. Цього вишуканого європейського красеню було в той час тридцять три роки, і молода принцеса Анна Леопольдівна закохалася в нього без пам'яті. Її наставник Кіндрат Іванович був у курсі справ і всіляко сприяв розвитку роману. Незабаром пішли чутки про можливе вінчанні. Але біда в тому, що у Ганни вже був офіційний жених — герцог Антон Ульріх, якого вибрала для неї, керуючись державними інтересами, сама імператриця. Дізнавшись про свавілля молодий племінниці, самодержица російська прогнівалася і вислала посланця-звабника геть з Росії, а пособника інтриги — Кіндрата Івановича — відсторонила від посади. Однак роман на тому не закінчився, але про це піде розмова далі.

Більше:

Перший штучний супутник Землі

Перший штучний супутник Землі є одним з найбільших досягнень науки ХХ століття. Тим не менш, як це ні парадоксально, цьому великому науковому і технічному досягненню значною мірою сприяла холодна війна між двома наддержавами: США і Радянським Союзом....

Що таке соціалізація, і як вона змінює людину

Спробуємо розібратися, що таке соціалізація, в чому її сутність і особливість. Адже для кожної особистості входження у суспільство і засвоєння його основних норм є фундаментом до подальшої безпроблемною і успішного життя і діяльності. Отже, що таке с...

Принц Чарльз – головний спадкоємець британського престолу

Згідно із законом королівства Великобританія, спадкоємець британського престолу - це старший закононароджена син чинного монарха або ж попереднього претендента на престол. Однак якщо у царюючого особи немає дитини чоловічої статі, то право спадкуванн...

Через чотири роки після описаних подій відбулася весілля Анни Леопольдівни з настільки нелюбом нею нареченим — Антоном Ульріхом, герцог Брауншвейг–Люнебургским. Урочистості, присвячені цій події, відрізнялися незвичайною пишнотою і проходили при величезному скупченні народу. Під час вінчання напутнє слово виголосив архієпископ Амвросій (Юшкевич) — людина, якій судилося відіграти важливу роль у релігійному та політичному житті країни в період правління Єлизавети Петрівни. Через рік у молодої пари народився син, наречений при хрещенні Іваном.

Кінець царювання Анни Іоанівни

Йшов 1740 рік. У Російській історії він відзначений низкою найважливіших подій, головним з яких була смерть імператриці Анни Іоанівни, що настала 17 (28) жовтня. У своєму заповіті вона оголосила спадкоємцем престолу новонародженого сина Ганни Леопольдівни — Івана, а регентом при ньому призначила свого фаворита Ернста Йоганна Бірона. По досягненні відповідного віку молодий спадкоємець повинен був стати Російським Самодержцем Іоанном VI.

Треба зазначити, що, будучи дочкою царя Іоанна V, померла імператриця пристрасно ненавиділа його рідного брата Петра I і всіма силами опиралася тому, щоб хто-небудь з його нащадків заволодів престолом. З цієї причини вона у своєму заповіті зазначила, що в разі смерті названого спадкоємця право на корону переходить наступного за старшинством дитині її улюбленої племінниці — Анни Леопольдівни. З приводу кандидатури на посаду регента при малолітньому імператорі у неї не було сумнівів. Ним повинен був стати її багаторічний фаворит — Бірон.

Але долі було завгодно розпорядитися інакше. Буквально з перших днів свого правління він зіткнувся з жорсткою опозицією, группировавшейся навколо батьків малолітнього спадкоємця. Був навіть складений змову повалення цього непопулярного в народі временщика. На чолі зловмисників стояв чоловік Ганни Леопольдівни — Антон Ульріх. Однак конспіраторами вони були поганими, і незабаром про їх наміри стало відомо начальнику таємної канцелярії А. В. Ушакову. Цей заплічних справ майстер виявився людиною досить далекоглядним і, передбачаючи можливий палацовий переворот, обмежився тим, що лише формально «покартав» змовників.

Повалений тимчасовий виконавець

Однак правління Бірона було приречене. У ніч на 9 листопада 1740 року в спальні, де мирно спочивалирегент і його дружина, різко відчинились двері. Увійшла група військових на чолі з фельдмаршалом Христофором Мініхом, заклятим ворогом Бірона і прихильником Анни Леопольдівни. Колишній всесильний фаворит, побачивши увійшли, зрозумів, що це кінець, і, не володіючи собою від страху, поліз під ліжко, будучи впевненим, що його вб'ють. Проте він помилився. Регента посадили в сани і відвезли на гауптвахту.

Незабаром послідував суд, на якому Бірона ставилися в провину різні злочини. Зрозуміло, велика частина з них була вигадана. Вирок повністю відповідав духові того часу — четвертування. Однак коли бідолаху привели до тями, він почув, що йому оголошено помилування, і кара замінюється посиланням в Пелым, що знаходиться за три тисячі верст від Петербурга. Але в царювання імператриці Єлизавети милостива государиня перевела його в Ярославль, а з часом Петро III викликавши Бірона в столицю, повернув йому всі ордени та відзнаки. Ще через кілька років Катерина II відновила колишнього регента в правах на належало йому коли-то Курляндське герцогство.

Прихід до влади і поява небезпечного фаворита

Отже, ненависний чистісінької був вигнаний з палацу, а державне правління перейшло в руки матері спадкоємця престолу. Регентшею стала Ганна Леопольдівна. Романови, що ведуть свій рід по лінії царя Іоанна V, тимчасово опинилися на вершині державної влади Росії. На самому початку наступного 1741 року в житті молодої жінки сталася радісна подія: в Петербург прибув новопризначений саксонський посланник Карл Лінар — її колишня і не встигла охолонути любов. Негайно прийнятий Ганною Леопольдовной, він одразу став її фаворитом.

Оскільки правителька була заміжня, то у своїх відносинах вони повинні були дотримуватися певні пристойності. Оселився Лінар в будинку неподалік від Літнього саду, де в ту пору жила в Літньому палаці Ганна. Щоб забезпечити достатній привід для його присутності у палаці, вона призначила коханця оберкамергером. Незабаром найвища милість простирається до того, що фаворит був нагороджений двома вищими російськими орденами — Андрія Первозванного та Олександра Невського. За які заслуги він їх отримав, придворні могли тільки здогадуватися.

Однак незабаром Ганна Леопольдівна дозволила своєму коханцеві втручатися в серйозні державні справи і не приймала ніяких рішень, не порадившись з ним. При її потуранні Лінар став ключовою фігурою в боротьбі придворних партій, які прагнуть втягнути Росію у війну за австрійську спадщину. У ті роки ряд європейських держав намагався, оголосивши нелегітимним заповіт австрійського імператора Карла VI, заволодіти власністю дому Габсбургів у Європі. Така поведінка саксонського посланника викликало невдоволення серед вищих сановників, які побоювалися появи в його особі нового Бірона.

Розлука з Линаром

Щоб якось завуалювати яка прийняла скандальний оборот зв'язок, Ганна Леопольдівна (імператриця, як-ніяк) змушена була йти на хитрощі, якими, втім, нікого не можна було ввести в оману. Так, наприклад, вона влітку 1741 року обручила Лінар зі своєю камер-фрейліною і найближчою подругою баронесою Юлианой Менгден. Але, ставши нареченим, він, тим не менш, не міг офіційно вступити на російську службу, так як залишався підданим Саксонії. Щоб отримати необхідний дозвіл, у листопаді того ж року Лінар виїхав в Дрезден.

Перед від'їздом він, як людина далекоглядна, застерігав Ганну Леопольдовну про можливу спробу захоплення влади прихильниками дочки Петра і Єлизавети Петрівни. Втім, він збирався незабаром повернутися і взяти все під свій контроль. Розлучаючись, вони не знали, що прощаються назавжди. Коли ж, отримавши бажане дозвіл від уряду Саксонії, Лінар в листопаді того ж року повертався до Петербурга, то в Кенігсберзі його чекало звістка про арешт Ганни Леопольдівни і сходження на престол Єлизавети Петрівни. Виправдалися його найгірші побоювання…

Дочка Петра на чолі гвардії

Палацовий переворот стався у ніч на 25 листопада (6 грудня) 1741 року. В ті часи основною політичною силою була створена Петром Великим гвардія. Здатна зводити на престол і скидати з нього, вона вже відчула свою силу в лютому 1725 року. Тоді на її багнетах прийшла до влади вдова Петра I — імператриця Катерина I. Ось і тепер, користуючись тим, що Анна Леопольдівна, правління якої викликало загальне невдоволення, недооцінювала силу гвардії, Єлизавета зуміла залучити на свою сторону перебував у Петербурзі Преображенський полк.

В ту фатальну для російської правительки ніч 31-річна красуня Єлизавета Петрівна в супроводі трьохсот восьми гренадерів з'явилася в Зимовому палаці. Не зустрівши ніде опору, вони досягли спальні, де мирно спочивали Ганна Леопольдівна і її чоловік. Смерть переляканою регентші було оголошено про її усунення та арешт. Свідки цієї сцени згодом розповідали, що Єлизавета, взявши на руки знаходився в тій же кімнаті і прокинувся від раптового шуму однорічного спадкоємця престолу, тихо прошепотіла: «Нещасне дитя». Вона знала, що говорить.

Хресний шлях вчорашньої правительки

Отже, Брауншвейгское сімейство було заарештовано, у тому числі і Ганна Леопольдівна. Імператриця Єлизавета не була жорстокою людиною. Відомо, що спочатку вона задумала вислати своїх бранців уЄвропу і тим обмежитися — так, принаймні, було сказано в маніфесті, яким вона оголошувала себе імператрицею. Відбулася цариця Анна Леопольдівна з сім'єю була тимчасово відправлена в Ризький замок, де і провела цілий рік в очікуванні обіцяної свободи. Але раптово плани нової господині Зимового палацу змінилися. Справа в тому, що в Петербурзі було розкрито змову, метою якого було скинення Єлизавети і звільнення законного спадкоємця Івана Антоновича.

Стало очевидно, що Брауншвейгское сімейство буде і надалі прапором для всіляких змовників, представляючи тим самим відому небезпеку. Доля Ганни Леопольдівни була вирішена. У 1742 році полонених перевели у фортецю Дюнамюнде (недалеко від Риги), а через два роки в Рененбургскую фортеця, яка перебувала в Рязанської губернії. Але і тут вони пробули недовго. Вже через кілька місяців прийшов найвищий указ вести їх в Архангельськ для подальшого ув'язнення в Соловецькому монастирі. В осіннє бездоріжжя, під проливними дощами, Ганна Леопольдівна і її нещасне сімейство були відправлені на північ.

Але в той рік ранні морози і крижані тороси виключили будь-яку можливість переправи на Соловки. Бранців поселили в Холмогорах, в будинку місцевого архієрея, і постійно охороняли, виключаючи будь-яку можливість спілкування із зовнішнім світом. Тут вони назавжди попрощалися зі своїм сином-спадкоємцем. Івана Антоновича ізолювали від них і помістили в іншій частині будівлі, і надалі батьки не мали про нього ніяких звісток. Для більшої конспірації малолітньої екс–імператора було наказано називати вигаданим ім'ям Григорій.

Смерть і запізнілі почесті

Останні роки, повні горя і поневірянь, підірвали здоров'я молодої жінки. Колишня регентша і повновладна правителька Росії померла в ув'язненні 8 (19) березня 1746 року. Офіційною причиною смерті була оголошена пологова гарячка, або, як казали в старовину, «огневиця». Перебуваючи під арештом, але не разлученная з чоловіком, Анна ще чотири рази народжувала дітей, відомості про яких не збереглися.

Однак на цьому історія Анни Леопольдівни не закінчилася. Її тіло було перевезено до столиці і з великою урочистістю віддане землі в некрополі Олександро–Невської лаври. Похорони проходили за всіма правилами, передбаченими регламентом поховання осіб, що належать царствующему будинку. Відтоді в офіційних переліках правителів держави Російського обов'язково згадується і Ганна Леопольдівна. Романови завжди ревниво ставилися до вшанування пам'яті членів свого прізвища, навіть тих, до чиєї смерті були самі причетні.

«Залізна маска» російської історії

Особливо трагічно склалася доля Івана — спадкоємця престолу, якого справила на світло Ганна Леопольдівна. Біографія його склалася таким чином, що дала привід історикам назвати його російським варіантом «Залізної маски». Відразу після захоплення влади Єлизавета зробила всілякі дії для того, щоб ім'я поваленого нею спадкоємця престолу було забуте. З обігу вилучили монети з його зображенням, знищили документи, упоминавшие його ім'я, і під страхом жорстокого покарання заборонили будь-які спогади про нього.

Єлизавета Петрівна, яка захопила владу шляхом палацового перевороту, побоювалася можливості самій стати жертвою чергового змови. З цієї причини в 1756 році вона звеліла принести п'ятнадцятирічного в'язня в Шліссельбурзької фортеці і містити нещасного в одиночній камері. Там юнак був позбавлений навіть свого нового імені Григорій і згадувався лише як «відомий арештант». Суворо заборонявся його контакт з оточуючими. Ця вимога настільки неухильно дотримувалася, що за всі роки ув'язнення в'язень не бачив жодного людського обличчя. Не дивно, що з часом у нього виявилися ознаки розумового розладу.

Найвищу відвідування в'язня і швидка смерть

Коли на зміну Єлизаветі Петрівні прийшла нова імператриця Катерина II, також захопила владу за підтримки гвардії, вона, щоб надати своєму правлінню більшу легітимність, замислювалася про можливість шлюбу з перебували в фортеці законним спадкоємцем Іваном. З цією метою вона відвідала його в Шліссельбурзькому казематі. Однак, побачивши, якою мірою фізичної і розумової деградації досяг за роки одиночного ув'язнення Іван, вона зрозуміла, що про шлюб з ним не може бути й мови. До речі, імператриця зазначила, що в'язневі відомо про його царське походження, що він грамотний і бажає закінчити життя в монастирі.

Правління Катерини II було зовсім не безхмарним, та за час перебування Івана у фортеці неодноразово робилися спроби державного перевороту з метою зведення його на престол. Щоб їх припинити, імператриця звеліла негайно вбити в'язня, якщо виникне реальна загроза його звільнення. І в 1764 році така ситуація склалася. Чергова змова виник в рядах гарнізону самої фортеці Шліссельбург. Очолив його підпоручик В. Я. Мирович. Однак внутрішня охорона казематів виконала свій обов'язок: Іван Антонович був заколотий їх багнетами. Смерть перервала його коротке і трагічне життя 5 (16) липня 1764 року.

Так закінчили своє життя ці нащадки царствовавшего дому Романових — законний спадкоємець престолу Іоанн VI і його мати Ганна Леопольдівна, коротка біографія якої послужилатемою нашої розмови. Далеко не всім правителям Росії судилося померти природною смертю. Безжальна, нічим не стримувана боротьба за владу часом виливалася в трагедії, подібні до тієї, про яку ми зараз згадували. Роки правління Анни Леопольдівни увійшли в історію Росії як частина періоду, іменованого «Епохою тимчасових».