Мовна політика та підтримка прав меншин

Мовне питання останнім часом все частіше стає предметом політичної риторики, передвиборних обіцянок і загравань з виборцями. Найчастіше він є лише прикриттям наболілих проблем у соціальній та економічній сферах, але є країни, де питання тієї чи іншої мови як державної «стоїть руба». Мовна політика держави, як сукупність заходів, спрямована на підтримку однієї мови або кількох мов, завжди переслідує мету згуртувати різні народності, що населяють країну в єдине державне ціле – націю. Інша справа, як саме досягається бажане.

Ми маємо перед очима чимало історичних прикладів, коли невміла мовна політика призводила до зовсім зворотного результату – замість того, щоб згуртувати народ, вона його роз'єднувала, підігрівала сепаратистські настрої і вела до внутрішнього напруження, іноді заканчивавшемуся громадянськими конфліктами. Так, у Великобританії ще в середині ХХ століття вчителі карали школярів, які вживали в мові валлійські, ірландські або шотландські слова. Збройний конфлікт у Північній Ірландії носив не тільки релігійний характер (католики проти протестантів), але і мовної (ірландська проти англійської).

У Франції в 1794 р. Республіка прийняла закон, який забороняв використовувати які-небудь інші мови і діалекти на території країни, крім літературної французької (по суті, є діалект провінції Іль-де-Франс). Цей закон був відмінений лише в 1951 році, але за півтора століття окитан, басків, провансальський, бретонська, італійського на Корсиці та інші — майже повністю зникли. Призвела ця мовна політика до єднання народу? Аж ніяк ні – і масові демонстрації з вимогами відродження регіональних мов населяють Францію народностей є яскравим тому прикладом.

Більше:

Атестація працівників на відповідність посаді: цілі, порядок проведення, результат

Роботодавці сприймають порядок атестації працівників як формальність. Нормативних документів, призначених для комерційних організацій, не випускалося. Атестація потрібно тільки для співробітників організацій, визначених у законах сфер діяльності, зак...

Реєстрація ТЗ: порядок, зразок заяви, свідоцтво

Кожна людина, що купив автомобіль, повинен зайнятися його постановкою на облік в ГИБДД. Це необхідно при придбанні нової чи потриманої машини, а також не має значення, чи є продавець фізичним чи юридичною особою. Реєстрація ТЗ здійснюється в ГИБДД, п...

Як переоформити автомобіль: покрокова інструкція

Як переоформити автомобіль? Зробити це не становить праці. Особливо якщо правильно себе вести. Основна проблема полягає в тому, що переоформлення може здійснюватися по-різному. Наприклад, з урахуванням способу передачі майна іншому господареві. Це вк...

В Австро-Угорській імперії мовна політика була спрямована на лавірування і свого роду задобрювання підкорених територій. Незважаючи на те, що спілкування між монополією і колоніями йшло на німецькій мові, уряд Австро-Угорщини підтримувало національні мови: відкривало словацькі школи, підтримував творчі українські та польські колективи, спонсорировало талановиту італійську молодь. Тому «Весна Народів», а пізніше - розвал Австро-Угорщини стався аж ніяк не з мовного питання, а суто політичним.

На відміну від царської Росії, де придушувалося всі «неросійське», з 1917 року стала пропагуватися ідеологія підтримки регіональних мов. Однак далі пропаганди справа не зайшла. У 30-х роках активно муссировалось думка, що в СРСР проживає лише 15 братських народів, і ці 15 мов союзних республік активно підтримувалися. В той же час без будь-якої підтримки з боку держави залишилися, наприклад, німецький, старомонгольский, фінська і інші мови, носії яких компактно або розсіяно мешкали на території СРСР. Крім того, уряд проголосив мови деяких республік «недорозвиненими», що потребують «мовного будівництва» - так, молдован насильно перевели з латинського алфавіту на кирилицю. У 50-60-х роках мовна політика СРСР підспудно, але докорінно змінювалася: при всій декларації підтримки мов союзних республік, говорити не по-російськи, бути «нацменом» стало немодно, це було ознакою відсталості і сільського походження. Сумні наслідки цієї політики ми можемо спостерігати на прикладі русифікованих Казахстану, Білорусі, частково України і Молдови.

Мовна політика в Росії, на жаль, успадкувала багато з тенденцій пізнього СРСР. Крім декларацій, які стверджують підтримку мов національних округів, республік і країв, уряд РФ часто забуває про мови меншин, що компактно проживають на території держави. Звичайно, кожен громадянин повинен знати державну мову своєї країни, але це ще не означає, що йому заборонено розмовляти і вчити своїх дітей розмовляти рідною мовою. Якщо держава не буде на найвищому рівні підтримувати мови національних меншин, використовуючи важелі адміністративної влади, ЗМІ та заохочення письменників, які пишуть на мовах національних меншин, через якийсь час ці мови і діалекти вимруть, а нам залишиться відчуття незадоволеності, образи і національні чвари.